«Будь я здорова, чи була б то я тут – лихо без добра, а добро без лиха не буває»

«20 річчя Леся Українка святкує у розкішному Відні» або «Лікарський вирок замість подарунку на День народження».  Який заголовок оберуть медійники, а який би обрала Леся?

У 1891 році Лариса з мамою Ольгою зібрали пакунки до Відня. Цьому передували мінорні обставини. Дівчина вже майже десять років тікає від хвороби. Морський клімат та «чужі україни» дозволяють виграти лише дещицю часу, аби вдихнути кілька порцій не знекровленого хворобою життя. А потім недуга повертається знову. Київські лікарі безсилі проти хвороби, тому Косачі їдуть на консультацію до австрійського світила медицини. У Лариси нарешті  з’явився шанс перемогти туберкульоз кісток назавжди.

new_image3_425.jpg
Леся з мамою Ольгою Косач.

Та дива не сталося. Професор Теодор  Більрот запевнив поетесу, що операцію робити не потрібно, не допоможе. Про це вона пише з Відня до громадського діяча Павлика: «В Krankenhaus я не буду, бо різати мене не треба, я тому рада й не рада, бо думала, що от у Відні скінчу свої митарства, але, як бачу, що мені мало гарту. Незабаром мені мають робити гіпсовий бандаж, і маю в ньому пробути місяць, от і ціла потіха!».

Становище в якому опинилась дівчина складно назвати оптимістичним. І мало хто б не віддався відчаю у такій ситуації, але не Леся. Через кілька тижнів їй зроблять апарат, який замінятиме гіпс, а поки…Її очі готові вбирати фарби міського життя, її вуха вслухаються до незвичної вимови і все єство прагне пізнати, відчути, зрозуміти.

find a waynot an excuse (38).jpg

«Тим часом живу тут ще, як вільна людина, розглядаюся по Відні, ходжу до театру і нічогісінько не роблю, отак собі «à latouriste». Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Burg (цісарські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (ратуша) – Parlament – все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно дивиться. І коли ті люди успіли стільки всього понаставляти! Так немов би ті статуї були якісь ляльки порцелянові. Що не дім, то зараз каріатиди, атланти, маски, генії і бог зна що! Та вже такого розкішного міста, як Відень, може, і в світі нема».

Леся втрапила до міста саме у розпал виборів до австрійського парламенту. До брата Михайла вона пише, що ця тема наскільки збурила суспільство,  де не поткнись, скрізь почуєш суцільні розмови про вибори. Яке ж воно насправді життя під демократичним крилом «Великого цісаря»?

В подорожі руйнується багато стереотипів про галицькі реалії. Виявляється, що орієнтація на австрійську владу та Польщу є не спасінням, а поразкою русинів. Те що на відстані здавалося великим кроком українства, насправді є черговим випрошуванням помилування  і цілуванням рук польських панів.  На Галичині далеко не всі є релігійними фанатиками і клерикалами.  А вибори – далеко не кульмінація демократії. «Видатки на агітацію? Попросту сказавши, грубий підкуп! Хто має більше грошей, того й партія міцніша».

За іншим боком барикад все сприймається зовсім інакше:

find a waynot an excuse (39).jpg

Тогочасні галичани мали значно більше громадських прав і свобод, але загальна просвіта була нижчою, ніж в підросійських українців. Одні були вільні політично, інші – в мисленні.

Вона вливається до кола «січовиків» (студентська молодь, що належала до товариства «Січ»), захоплюється ідеями радикальної партії, дискутує про романтизм та реалізм та мимоволі приковує увагу віденської богеми. «В нашій хатині завівся якийсь salonartistique, ба навіть я взяла собі на місяць піаніно, і кна-кни співають щодня щось такого, а я проваджу їм на фортепіано. Я роздивляюсь, ходжу по театрах та по кафе та придивляюсь, як живе німота і забавляється, живе ж вона більше на вулиці, ніж вдома».

Її листи так і променіють захопленням новим і незвичним.  Дивна країна Австро-Угорщина! Замість ковдри тут вкриваються перинами, педантична господиня-німка щоранку о 10 заходить до кімнати з ледь теплою кавою (так і руйнуються стереотипи про фірмову віденську каву)  і дивується: «Ах, пані ще не встали». А ще тут найсмачніші апельсини, а душею оволодіває  «DrangundSturm».

joanna-kosinska-44214.jpg
(джерело фото: Unsplash)

Після сніданку Олена Пчілка зазвичай виходить у місто за вином, фруктами та квитками до театру, поки Леся награє легкі мотиви на фортепіано або пише листи. Коли приходить мама, Косачі йдуть у місцеву кав’ярню: «за обідом п’ємо пиво і читаємо німецькі газети, замічаємо, в який театр слід би піти, а замість юмористики для розривки я читаю Heiratsantrag’и (призволення до шлюбу через газети) та Liebesbriefe (кохані листи), і то мене впроваджує в сатиричний настрій». По обіді у житлі Косачів ажіотаж: всім цікаво, що ж то таке «жінки з України». Говорять про політику, пишуть ноти, ведуть типові жіночі салонні розмови. А ввечері традиційно до театру.

stefan-steinbauer-33237.jpg
Оперний театр. Відень (джерело фото: Unsplash)

За кілька тижнів Леся зауважує, як разюче відрізняється ментальність підданих цісаря від звичних їй! «Врешті, як уже я сказала, тут люди живуть більш на вулиці, ніж вдома, і їм дивно собі думати, як то можна цілий день просидіти у себе в хаті і нікуди не йти. Після кожний чоловік тута має потребу читати газети, а не кожний може виписувать собі газету, та не кожний і вдовольниться однією, от він іде в кафе, перегляне з двадцять газет, вип’є шклянку кави, чи там пива, чи що, разом з тим, там же, в кафе, назначаються різні rendez-vous, так що людина не потребує бігати по різних кутках міста, аби побачитись на кілька хвилин з яким знайомим. В такому способі життя есть багато вигоди, але разом з тим воно якось розбиває час і мислі людини, не дає їй толком ні за яку роботу взятись і приучає жити, немов на якомусь роздоріжжі». Ось яка вона homo galicia!

У листі до сестри згадує як її насмішила італійська версія «Івана Грозного», дитячу виставу «Спляча красуня» і про те як вона вперше побачила тигренят і слонів.

009-1
Леся Українка з сестрою Ольгою, 1896 рік

По-моєму це крутіше за «Кассандру»: «Слони не то щоб уже розумніше людей, але наближаються до них, бо можуть, наприклад, на літаврах грати, на колесі їздити, на задніх лапах стояти і на голові, можуть тарілки подавати, вино пити і грошей не платити… Поцілуй від мене папу, коли він ще дома, усіх тигрів-негрів і Катерину Осипівну». Критикує Кобилянську за «занадто багато букв» , хоч і з захопленням говорить про тонкий психологізм творів і щоразу передає привіт панові та пані Франко через Дмитра Павличка.

Їдучи в дорогу, Леся пише останнього «віденського» листа до дядька Драгоманова. Просить озброїтись терпінням, бо вона ой як довго ще буде розповідати всім про Галичину, «січовиків», радикалів та новий кращий світ, у якому вона побувала.

Автор: Наталія Карнаух,
Фото: Галина Кучманич.

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s